Людовику. На фото він був абсолютно звичайний італієць років тридцяти пяти акуратний, навіть злегка симпатичний, без яскравих витівок у вигляді ланцюгів чи гелем намащеного волосся. У профілі роздуми про «crescita personale», «consapevolezza» та пошук «unanima vera e viva». Вже тут дзвіночки почали дзвонити: мій досвід давно підказував чим завзятіше чоловік розповідає про «donna vera», тим частіше у нього під цим ховається бажання знайти максимально зручну супутницю, яка ні на що не претендує і навіть на каву не наполягає.
Ми переписувалися кілька днів. Людовіко був цілком чемним, хоча деякі нотки насторожували. Особливо він любив розмірковувати про те, що сучасні жінки, бачте, «viziati dai soldi».
Їм всім потрібен тільки ресторан, Мальдіви і новий iPhone, писав він. Ніхто не хоче дізнаватися мою anima, просто гуляти, розмовляти sotto le stelle.
Я, як вихована італійка, кивала (в думках, звісно) й акуратно перемикала розмову на інше. Врешті, кожному своє. Може, колишня дружина залишила його без квартири чи без ілюзій хто я, щоб судити?
І тут він пропонує зустрітися. Мінус? Ну, проблема: на дворі стояв січень. Не березень, не листопад справжній січень у Мілані, коли на годинниках 3, а відчуття «дякую, я вже досить жив для цього світу». По телевізору попереджали: холод, серйозний, залишайтеся вдома, хто не божевільний.
Dai, зустрічаємося в Парко Семпіоне, написав Людовіко. Facciamo una passeggiata, aria fresca, niente maschere.
Людо, кажу, на вулиці мінус три, за пятнадцять хвилин обернемося на gelato. Може, хоча б каву у барі випємо?
Відповідь прилетіла швидше, ніж чекала:
По барам не хожу: там лише «mantenute», які чекають, що їх пригостять. Я шукаю compagna per la vita, не кафейну companion. Якщо для тебе принципово, щоб я витратив на тебе десять євро нам не по дорозі.
Цікавість перемогла. Дуже вже хотілося побачити в реалі цього борця за «чистоту» стосунків, для якого еспресо символ матеріалізму.
Bene, відповідаю. Парко Семпіоне о 19:00, біля головного входу.
Підготовка зайняла мало не всю шафу: термобілизна, теплий светр з оленем, а зверху мій найяскравіший лижний комбінезон з Кортіни. На ноги черевики для гір, на голову величезна шапка з помпоном. Собі дивлюся в зеркалі то не я, а готова до експедиції на Монте-Розу.
Forza, Людо, тримайся, підморгнула я дзеркалу і вийшла в мороз.
Рівно о сьомій я вже біля парку. Мороз затиснув щоки єдине, що не вберегла. Довкола порожньо, лише зігріті пари минають нас упівобійми «mantenute», певно, сидять у барчиках під пледом.
А от і Людовіко: в легенькому пальті. Бігає на місці, потирає руки: видно, що холодно, але мужність підморозила вже йому й носа й вуха.
Підходжу.
Buonasera, вітаюся з-під шарфа.
Він уздивився на мене мабуть, очікував побачити ніжну фею в колготках і шарфику, яка беззахисно трясеться під вітром, розігруючи damsel in distress. А перед ним стоїть жінка, більше схожа на рятувальника Alpenverein.
Buonasera, простукав він зубами. А ти… добре підготувалася.
Ти ж сам сказав: і до вогню, і до води, стартуємо з gelo. Ну що, йдемо дихати aria fresca і розкривати душі?
15 хвилин слави
Ми з завзяттям рушили алеєю. Ця зустріч миттєво потрапила у топ три найбільш диких побачень мого життя.
Тобі подобається погода? питаю мяко.
Радує… відповів він, але розмова не клеїлася: у нього вже і лице майже не рухалося, один лише рот, що стрімко синів. Amo linverno, перевіряє людей на forza.
Згодна, посміхаюся. А розкажи краще про своє правило кави. Чому кава це страшне зло?
Говорити йому було явно боляче мороз італійський, хоч і не сибірський, але для un vero macho удар сильний.
Тому що… голос у нього був вже схожий на глухий дзвін, потрібно цікавитись людиною, а не її портфелем. Chi vuole solo baristi та ресторани, quella consumatrice.
А якщо donna просто не хоче стати айсбергом? відкоригувала я капюшон.
Відмовки, процідив крізь зуби, одразу за цим зловісно чхнув. Хто хоче вдягається тепліше.
Ну, я вдягнулася heattech по максимуму, розвела я руками, підкресливши свої Антарктичні обєми. А ти, здається, no. Точно не мерзнеш?
Mica vero! пробував стояти до кінця, хоча трясло його так, що навіть голуби на ялинці звертали увагу.
Минуло хвилин десять, ми вийшли на piazza парку. Там стояв жалюгідний, але закритий кіоск з кавою. Людовіко подивився на нього з тугою, гідною поета декадента.
Може, назад? спитав він. Щось вітер міцний.
Ma dai! вдала я ентузіазм. Щойно почали. Ти ж хотів говорити про душу. Любиш Джека Лондона? В нього було чудове оповідання «Accendere un fuoco», де чоловік замерз.
Погляд, що він кинув на мене, був скоріше за все з розряду «на лідяну багнет».
Слухай, мені треба бігти, перебив він. Eh… згадав, що у мене, ну, робота.
Яка робота у восьмій вечора в пятницю?
Така! майже викрикнув він.
Розвернувся і рвонув до виходу парку, позаду себе лишаючи неетичний стукіт зубів. Я йшла неспішно за ним, насолоджуючись моментом: мій «виживальник» витримав рівно quindici minuti.
Біля метро навіть не попрощався просто розчинився у теплі підземки. Сподіваюся, там він відігрів не лише пальці, а ще й свої teorie. Хоча сумніваюся.
Я ж повернулася додому, зварила чаєчок, натягнула улюблений plaid і видалила переписку з Людовіко. Часу не шкода ці quindici minuti стали шикарним щепленням від провини і нагадали: турбота про себе жодного разу не sinonimo di “mantenuta”.
